Виступ Президента України Віктора Ющенка у проекті «Свобода Савіка Шустера»

Я хотів би розпочати з того, що, по-перше, глибоко подякувати кожній людині, яка зайшла в цю студію, незалежно від того, чи це прямий свідок, пряма жертва Голодомору, чи це онуки-правнуки. Я в тих 90-та і 74-х відсотках по тих двох опитуваннях, про які ви говорили. Я переконаний, що суспільство повинно знати правду. Жити на брехні в будь-якому сенсі неможливо. Формувати союзи на брехні неможливо. Вибудовувати майбутнє неможливо на брехні. Тому нам потрібна правда. Ми люди великодушні, ми люди мудрі. Ми можемо знайти у своєму серці почуття для того, щоб зрозуміти прощу, вибачити, якщо там є гірке каяття тих соратників, послідовників ідеології більшовиків чи ідеології Сталіна.

Коли ми говоримо про те, чому актуально сьогодні, потрібно - не буквально сьогодні, в листопадові дні, а в сьогоднішньому житті України - говорити про 32-33-й рік... 32-33-й рік, шановні мої, - це не минуле. Це наше сучасне. Сучасне в тому сенсі, що ми продовжуємо жити в брехні 32-33-го року. Ми живемо по краткому курсу КП(б) 37-го року. Ми продовжуємо жити під страхом. Вам не сумно від того, що одна десята з тих, що сьогодні дають свідчення, бояться підписуватися під цими свідченнями? Це ген. Ген, який передався не з одного, а з декількох поколінь уже до нашого покоління. І тому, безумовно, нам треба знати, як це трапилося.

Нам треба пройти декілька логічних етапів. Етап перший: безумовно, ми повинні визнати, що голод 32-33-го року був. На жаль, сьогодні це ще не всі визнають, у тому числі й деякі люди в нашій студії. Друге: чи це був спланований акт проти життя мільйонів людей? Другими словами, чи це був геноцид? Багато чого зроблено в цьому питанні, але ще не все всередині нації. Я маю на увазі виключно національний аспект. Третє: чи ми адекватні до масштабу цього горя? Чи ми сьогодні є партнери тих людей, які пережили Голодомор? Чи ми вшанували достойно ті жертви, адекватно? У нас є музей національний, у нас є національний пам'ятник, у нас є національний фільм чи національна книга? Очевидно, ні. Це докір цьому суспільству, це докір нам. Це не проблема вже 32-го року. Це проблема нас - тих людей, які живуть в Україні 2007-го року.

Мені сумно від того, коли я дивився і вчорашню дискусію, і перед цим була дискусія... Хтось хоче витягти російську карту з цього питання, хтось хоче - єврейську карту. Хтось хоче витягнути тему посухи 32-33-го року. Знаєте, принижує націю вже в тих знаннях, які ми знаємо про 32-33-й рік, такі підходи до цієї проблеми. Вибачте, злодій був один: це комуністичний сталінський режим. У цій студії, хотілося б мені чи не хотілося б - я людина демократична, я поважаю будь-які погляди, - але ще сидять люди, які представляють ідеологію цього режиму. І сьогодні - поряд з вашими словами - вони будуть говорити: «Цього не було». Вони поряд з нашими словами будуть говорити: «Міжнародна спільнота цього не визнає». Мої друзі, я вам хочу сказати: для того, щоб єврейська нація добилася визнання Голокосту, вона йшла багато років. Вона йшла цільною колоною. І крок за кроком світ узнавав правду про мільйони, про способи цього геноциду. І потім, маючи добрі знання, маючи добру інформацію, світ це признав. Наша хода щойно починається. 193 країни світу декілька тижнів назад як члени Генеральної асамблеї ЮНЕСКО визнали 32-33-й рік як велике страхіття, як велику трагедію Голодомору. Це немало. 193 країни це вже знають - що ми голодували, що в нас це була трагедія. 14 парламентів визнали, що це геноцид. Це тільки початок. Але я переконаний: моя дорога українська націє, ми повинні мудро пройти цю дискусію, коректно, гордо, сильно, не із сумом - з гідністю.

Я переконаний, що ця тема нас не повинна ділити на два табори. На щастя чи на жаль - я не знаю, як сказати, - вже немає тої держави, витоки голоду великого для України з якої почалися. Уже немає того режиму. Я переконаний: знати все про Голодомор або те, що ми можемо отримати їх знання, - це тема, яка нас сьогодні мусить консолідувати. Люди в горі не штовхаються один від одного, а подають одне одному руку. Я, власне кажучи, хотів би, щоб одним з підсумків нашої сьогоднішньої дискусії було те, що українство виходить сильнішим. Ми починаємо шанувати, що ми українці. Ми починаємо шанувати, що ми нація. Бо це форма нашого свідомого мислення, свідомої нашої пам'яті. Це відродження не тільки пам'яті жертв - це відродження нашої мови, нашої культури. Бо перервана була не тільки наша пам'ять. Перервані були носії, гени, які найшли українську культуру, українську волю, мрію про українську державність.

Версiя для друку